Окуповані Олешки на лівому березі Дніпра голодують: з 26 травня до міста не завезли жодної партії продуктів. Люди, яким вдалося вирватися, кажуть, що взимку тих, хто лишився, чекає гуманітарна катастрофа.
Як передає "Хвиля", про це пише The Washington Post. Журналісти видання поговорили з колишніми мешканцями міста. За оцінкою газети, це одні з перших свідчень з Олешок від початку окупації.
Олешки лежать приблизно за вісім кілометрів на південь від звільненого Херсона, по той бік Дніпра. Відколи 26 травня туди востаннє завезли продукти, у місто не потрапило нічого: ні їжі, ні пального. Жодна машина не заїхала і не виїхала.
Віталій, його дружина Ірина та 13-річний син пережили літо на одній склянці рису або гречки на трьох за день. У кращі дні вони збирали рослини й траву і змішували їх з огірком чи помідором з городу. На початку серпня їжі лишилося на місяць.
"Ми втратили будь-яку надію на допомогу. Ми мусили рятуватися самі", – розповів Віталій, який попросив називати його лише на ім'я.
Його сім'я опинилася серед кількох десятків людей, яким вдалося вибратися з Олешок за останні тижні. Інші під час втечі підірвалися на мінах, якими всіяна єдина дорога з міста. Частина загинула, частина отримала важкі поранення, розповіла виданню начальниця Олешківської міської військової адміністрації Тетяна Гасаненко.
Цю дорогу називають Дорогою смерті. Вона тягнеться приблизно на 22 кілометри на південний схід, до Раденська. Шлях щільно замінований, над ним постійно чергують ударні дрони обох сторін. Заміновано і річку поруч.
За даними Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні, в Олешках досі заблоковані близько 1700 людей. Більшість з них – літні люди або люди з інвалідністю. Дітей серед них близько 50, кажуть мешканці.
Міська лікарня стоїть без ліків і заповнена людьми, яких немає чим лікувати. У її підвалі зберігають десятки тіл, які чекають на поховання. Деякі родини взагалі лишилися без їжі, інші тримаються на овочах з городу та закрутках. Люди розповідали, що їли равликів, аби вижити.
Голодують і російські військові. За словами кількох мешканців, з якими говорили журналісти, солдати наставляли на місцевих зброю і погрожували згвалтуванням або вбивством, якщо ті не віддадуть їжу.
Наприкінці вересня, після кількох невдалих спроб, українські військові змогли доставити в Олешки чотири тонни продуктів дронами. Але, за словами Гасаненко, цього недостатньо, щоб зупинити катастрофу.
"Люди, які там залишилися, просто помруть від голоду. Цієї зими вони не переживуть", – сказала юристка гуманітарної організації Save Ukraine Мирослава Харченко. Організація допомагає облаштуватися людям, які вибралися з окупованих територій.
Олешки окуповані з перших днів повномасштабного вторгнення. Три роки тому, після того як Москва зруйнувала Каховську греблю, місто лишилося без світла і води. Частину території затопило на шість метрів, сотні людей потонули. Вода знищила багато будинків і ділянок, тож значна частина землі досі непридатна для городів.
Відстрочку від мобілізації продовжать без заяв: Міноборони назвало 22 категорії
FT: Зеленський перестав ухилятися, але Європа проситиме його пом'якшити тон щодо Трампа
WSJ: республіканці запропонували Києву 100 днів без ударів по енергетиці РФ в обмін на Starlink
The New Yorker: жовтневий сюрприз Трампа – розворот до Путіна
Показати ще
Колишні мешканці описують життя в окупації як кошмар. Дедалі частіше людей на вулицях вбивають ударні дрони. Дехто стікав кров'ю і помирав, а тіла лишалися розкладатися там, де люди впали. Голодні собаки почали їсти трупи.
Віталій каже, що відчував сморід тіл зі свого дому. У середині серпня дрон розніс те, що лишалося від їхньої оселі, і сім'я перебралася до сусідів.
Влад, онук літньої пари, яка теж утекла у вересні, розповів, що його дідусь і бабуся наважилися на втечу після того, як російський солдат на 11 днів зайняв їхню квартиру.
"Коли дідусь з бабусею спали, він заходив, будив їх і наказував вставати й готувати йому щось поїсти. Він забороняв їм виходити з дому", – сказав Влад.
За словами онука, солдат погрожував старим зброєю і перестріляв їхніх курей. Видання зазначає, що не змогло незалежно перевірити цю розповідь, але вона збігається зі свідченнями інших людей, які вибралися з міста.
Окупаційна влада також заборонила ховати загиблих: мовляв, тіла мають оглянути судмедексперти, щоб "розслідувати воєнні злочини України". Людям доводилося накривати простирадлами тіла рідних, які розкладалися.
Якщо окупанти дізнавалися, що хтось планує втечу або отримав гуманітарну допомогу від України, наслідки могли бути страшними, кажуть колишні мешканці.
"Ми знаємо не про один випадок, коли людей за це карали, забирали в підвал, і люди просто не поверталися. Це була дорога в один кінець", – сказала Гасаненко.
За даними української влади та правозахисних організацій, Росія систематично викрадає українських цивільних на окупованих територіях.
Тепер колишні мешканці Олешок і міська влада, яка працює поза містом, б'ють на сполох через наближення зими. Минулої зими люди вже почали замерзати у власних домівках.
Віталій показав журналістам запис зі свого щоденника, датований 1 січня 2026 року.
"Почалися перші морози. Сьогодні -10°C. Я майже не спав усю ніч, бо треба було якось зігрітися, а обігріти квартиру можна лише залишками газу в балоні з керамічною насадкою. Кімнату, де ми спимо, я прогріваю по 10 хвилин кожні три години", – писав він.
Після початку окупації банкомати в місті перестали працювати, тож готівки поблизу не дістати. Їжі ставало дедалі менше, а ціни злетіли.
"Ціни були захмарні. Кілограм борошна коштував 5000 рублів. Десяток яєць можна було купити за 3000 рублів, але тільки через знайомих. Кілограм помідорів коштував цілий статок, 1500 рублів", – згадує Віталій.
За підрахунками видання, це близько 60, 35 і 18 доларів відповідно.
Москва і Київ обмінюються полоненими й повертають тіла загиблих військових. Але, як зазначає видання, сторонам так і не вдалося домовитися, як допомогти живим, наприклад, через гуманітарні коридори.
Росія давно заперечує, що в Олешках гуманітарна катастрофа. 21 вересня речник Кремля Дмитро Пєсков назвав ситуацію "критичною", але наполягав, що Київ робить усе, щоб зірвати поставки, а російські військові їм сприяють.
У п'ятницю, 16 жовтня, Папа Римський Лев XIV під час телефонної розмови з Володимиром Путіним висловив глибоке занепокоєння гуманітарною ситуацією на окупованих Росією територіях України. Як повідомив Ватикан, понтифік, який говорив з лікарняного ліжка після операції на легенях, закликав до припинення вогню, щоб доставити в Олешки їжу й ліки та безпечно евакуювати цивільних.
Рано-вранці 13 вересня Віталій із сім'єю вирушили пішки разом з літніми сусідами. Одяг, документи та кілька вцілілих фотоальбомів вони склали в сумки й прив'язали до двох велосипедів. Узяли з собою двох котів, один з яких обгорів, коли обстріляли їхній дім. Собаку довелося залишити.
"Вибір був жорсткий: лишитися в небезпеці й померти або ризикнути піти замінованими дорогами під дронами і мати хоч якусь надію вижити. Ми обрали друге", – розповів Віталій.
"Це було дуже важке рішення, ми хвилювалися за сина, але вирішили, що треба рухатися вперед", – додав він.
Дорога до Раденська зайняла п'ять годин. Сім'я повільно пробиралася між згорілими машинами, тілами та мінами. Після місяців у чотирьох стінах і недоїдання цей шлях виснажив їх фізично.
Дідусеві й бабусі Влада було ще важче. "Бабуся робила 10-20 кроків, і їй ставало погано. Вони трохи відпочивали і йшли далі. Зрештою вони йшли дев'ять годин", – розповів онук.
У Раденську бабуся впала без сил. Незнайомий чоловік прихистив пару й нагодував борщем.
Далі на втікачів чекала триденна дорога до російського кордону автобусами, які доводилося міняти кожні кілька годин. Після тривалого допиту російськими спецслужбами вони перетнули кордон і за допомогою підпільної мережі волонтерів дісталися Білорусі. Там в українському консульстві вони отримали так звані білі паспорти, з якими змогли в'їхати в Україну.
"Не можна забути це відчуття, коли ступаєш на рідну землю, коли бачиш прикордонні стовпи, коли тебе зустрічають українські військові. Це було неймовірне відчуття: ти вдома, і все це позаду", – згадує Віталій.
Зараз сім'я живе в тимчасовому житлі в центрі Save Ukraine під Києвом. Ірина досі оговтується після окупації та втечі. Віталій хоче вступити до університету або піти до армії.
"Після чотирьох років в окупації хочеться чогось більшого. І допомагає те, що ти все ще бачиш життя прекрасним. Бачиш хороше в поганому", – каже він.
Гасаненко тим часом боїться за життя тих, хто лишився в Олешках.
"Олешки були європейським містом, заможним містом. Жити там до повномасштабного вторгнення означало мати все: ліс, річку, пустелю. А тепер бачите, що маємо", – сказала вона.
"Вони прийшли нас убивати. То навіщо їм нас рятувати?" – додала Гасаненко.