Колишня українська вчителька після евакуації до ЄС почала писати вірші про життя за кордоном.
Кожен українець, який через війну виїхав за кордон, переживає цей досвід по-різному. Українка Ірина Борисова, яка переїхала до Німеччини, обрала творчий спосіб – пише глибокі вірші про розлуку з рідним містом, адаптацію в чужій країні, нове життя та людей, які опинилися у схожій ситуації.
Втеча від вибухів
Ірина працювала вчителькою в Харкові. Чотири роки жила під вибухами, але не витримала. Коли її дім пошкодила атака, то виїхала за кордон.
"Для мене рідне місто, в ньому моя душа,
Десь там у закуточку сховалась ледь жива.
Страждає моє місто, прильоти кожен день,
І гинуть харків'яни, та все ж місто цвіте…"
Складнощі першого етапу
Спочатку авторка потрапила до приймального табору. Вона помітила, що багатьом українцям там доводиться нелегко: велика кількість людей, мовний бар'єр і необхідність самостійно вирішувати більшість побутових та документальних питань.
"По-різному живуть біженці в Європі. Приймальні табори тут переповнені, і всі люди різні. Кожна людина має свої звички, культуру.
Не кожен може витримати складну атмосферу табору", — пише жінка.
Знайомство з новим містом
Після табору розпочалося знайомство із зовсім незнайомим світом і пошук себе в ньому. Зараз Ірина живе в місті Донауверт (округ Донау-Ріс, федеральна земля Баварія). Раніше вона навіть не уявляла, що опиниться саме там, але вже полюбила це місто й переконалася, що життя за кордоном не обмежується тимчасовим прихистком у таборі.
Тут достигають яблука і груші Які і вдома в нас на кожному кроку Відношення до кожної рослини Таке дбайливе, що цвітуть вони безперестанку. А далі, як і більшість українців Обідатиму я смачним борщем Настояним, бо вчора ще зварила Ця страва незамінна тут нічим. А ввечері прогулянка по місту Для мене тут ще незнайоме все Цікаве, дивовижне, невідоме Приваблює архітектура тут мене Ось так минають дні мої в Европі".
В пошуках себе та своїх
За кордоном українці змушені починати життя майже з нуля. Не має значення, ким ти був в Україні та з якою репутацією, який диплом чи професійний досвід. Проте люди поступово адаптуються: вивчають мову, знаходять роботу або отримують державну підтримку.
Ірина наголошує, що українці — сильна нація, але навіть за кордоном важливо залишатися єдиними та підтримувати одне одного.
"Навіть у спілкуванні ми можемо бути щасливими. Я всіх вас прошу: допомагайте один одному, не кидайте й не відвертайтеся одне від одного, будьте добрішими. Пам'ятайте, добро обов'язково повернеться до вас", — звертається жінка.
Зв'язок із Батьківщиною
Навіть після облаштування життя в іншій країні багато українців стежать за подіями в Україні, спілкуються з рідними та друзями. Це свідчить, що зв'язок із Батьківщиною не розривається. Особливо Ірина відчула цей момент у свій День народження.
"Інколи треба ненадовго зникнути з поля зору, як кажуть, піти в тишу, щоб побачити, хто цю тишу порушить питанням: "А ти де? Як ти?". Саме так було зі мною. Далеко за межами України мене вперше в житті так тепло вітали саме мої дорогі люди. Ваше тепло — найцінніше у будь-якому віці й у будь-яку пору року. Його ніколи не буває ні зайвим, ні забагато".
Війна, втрати та вдячність за прихисток
Періодами Ірина відчуває біль втрати і не може змиритися з тим, що війна, російські вороги, що відібрали в неї дім, спокій і звичне життя, змусивши залишити Україну.
"Зламали життя ви мені своєю війною,
Зруйнували мій світ ви і спокій.
Я втратила все, що життя давало,
Від горя та біди сивою стала".
Водночас Ірина вдячна ЄС за можливість почати життя заново в безпеці. За рік життя за кордоном вона стала сильнішою, навчилася долати труднощі та адаптуватися до нових умов. Попри це, туга за рідними та Україною не зникла. Найбільше вона мріє не про багатство чи славу, а про мир, можливість повернутися додому й знову жити у своїй країні без страху.
Джерело: 056.ua