Новости Днепра

Вона два місяці жила в пеклі. Рідний квітучий Маріуполь перетворився на очах Надії в руїни. З двома дітьми в підвалах, з їжі – ложка крупи і ложка води. На її очах гинули сотні людей – знайомі і не дуже. А потім була зустріч з російськими солдатами, життя в окупації і фільтрація, передає “Наше Місто”.

“В перші дні обстрілів ми сховались в підвалі БК “Лівобережний”. Від прильоту сталась пожежа. Вийти на вулицю неможливо – росіяни обстрілюють безупинно. Люди почали буквально задихатись у підвалі. Вони почали набирати землю у спробах нею загасити полум’я. Ми брали все, що можна, але це не допомогло”, – згадує Надія.

З цього підвалу їх буквально врятували азовці. Перевезли до будівлі райадміністрації Лівого берега. Там був більш-менш цілий підвал.

В райадміністрації в підвалі вони прожили 21 день. Заїхало в райадміністрацію близько 140 людей. Близько 30 людей не пережили пожежу в попередньому підвалі й дорогу сюди. Люди гинули від прильотів. Гинули від російських обстрілів, коли виходили в пошуках води і їжі. Прильоти були кожні три хвилини.

На момент вторгнення чоловік Надії капелан Анатолій був на службі на Донеччині.

Старший син Арсеній – був у Харкові. На 24 число він мав квитки, аби їхати в Анталію за контрактом – хлопець гарно танцює. Але все замінилось. Сьогодні він вже військовослужбовець. Пішов добровольцем після того, як родина возз’єдналась.

Надія у підвалі була з двома молодшими синами – Миколою та Олександром.

Так, до райадміністрації заїхало 130 людей. Харчувались сухою крупою та водою, яку зливали з батарей. Всі ресурси треба було економити.
Вижило і вийшло з підвалу в кінці близько 26 людей. Ті, хто вижили, вирішили йти до лікарні, бо там ще були люди та якесь можливе укриття. Але часу на рішення було мало – люди буквально стояли серед руїн під обстрілами.

Надія прийняла рішення спочатку піти до лікарні й знайти там зв’язок, адже там був генератор. Напевне, це найстрашніша частина розповіді Надії. Той біль, жах та безсилля, яке побачила і відчувала вона в лікарні та дорогою до неї. Подзвонити не вдалось, бо росіяни розбили генератор, а мережі не було навіть на верхніх поверхах.

Повернувшись в райадміністрацію, Надія отримала контузію. І всі, хто вижив, вирішили піти ховатись в лікарню – там ще були люди.

А далі була зустріч з росіянами.

“Що я відчула тоді? Зневагу”, – каже вона.

Надію з синами вивезли в одне з окупованих сіл на Донеччині – Виноградне. Вона зазначає, що місцеві зустріли їх привітно, багато хто тут був налаштований проти росії, але зробити нічого не могли. Далі їм сказали реєструватись, аби потім якийсь автобус вивіз їх вже в росію. Але Надія цього категорично не хотіла.

А потім радіо, яке вони дивом зберегли в себе, дало надію на майбутнє. Надія за 2000 грн, сховані у себе, придбала батарейки. І вони по радіо почули, що Україна є. Київ стоїть. А Маруполь бореться. І є шанс потрапити на зелений коридор. Втрьох вони пішки здолали близько 8 кілометрів за пару годин. Такою сильної була віра в те, що вони мають шанс повернутись в Україну.

Не простим був шлях додому – фільтрація, обстріли і момент, коли назустріч виїхали автобуси з нашими віськовими і прапором.

“Всі кричали, плакали. Люди почали співати гімн України! Вже було всеодно, що вони зроблять! Ми були такі щасливі!”, – згадує вона.

Врешті родина вся возз’єдналась. Чоловік і старший син несуть службу. Молодші сини навчаються у Дніпрі та мріють вступати у військо. Надія віднайшла себе у допомозі іншим – вона Менеджерка проєктів у “Мартін Клуб”, громадській організації, яка має 25-річний досвід допомоги дітям та жінкам.

Посилання на наш Telegram-канал: dneprcomchannel

Запись Майже три роки потому: історія родини, яка вижила у Маріуполі опубликована здесь — Dnepr.com — Головний портал новин Дніпра.